ПО ВЕСНІ

Ось уже промені теплі зігріли
Землю, і сніг розтає уже білий:
От полилися струмки по землі
І обмивають, і будять її.
Голі зробилися степ і долина,
Мов нарожденна недавно дитина;
Сонце ж ласкаве не спить, не вгава,—
Землю травою потроху вкрива.
Глянув плугатар — година настала,
Став лаштувати й борони, й рала;
Рано він їде на ниву свою,
Кидає зерно у чорну ріллю
І заволочує він бороною,
Зерно вкриває землею святого.
От і засіяв—година мина,
Хліб уже сходить, рости почина:
Там, де було колись чорне і голе,
Зазеленіло селянськеє поле.
Глянув плугатар на поле й зрадів:
«Тільки б господь мені хліб позернив,
То не голодні б сиділи зимою
Ми з дітворою своєю малою.
Боже! якби ти убогим поміг,—
Хоч пожалів би дітей ти малих!»
Він не благає у бога нічого,—
Просить шматка тільки хліба святого,
Щоб не сидіти голодній сім'ї,
Щоб не дивиться на горе її.
Хочеться вбогим вільніше дихнути,
Голоду й холоду пута розкути.
Сіючи зерно у землю з весни,
Вкупі із їм положили вони
Всі їх надії на кращую долю
В потом кривавим политому полю.
Боязко дивляться, боязко ждуть,
•Долю чи горе поля принесуть.

1884.